Сутінки - Страница 14

Бо знали: вже хвилин через десять галявину оточать десятки тисяч змій, гадюк, полозів — лише їхні шиплячі голівки з роздвоєними язиками будуть стирчати з високої трави і звисати новорічним серпантином з гілок дерев та кущів, а очі стежитимуть за Льопою і застигнуть задумливо від його пісень, зроняючи скупі гадючі сльози — мабуть, вони сприймали його за Великого змія, батька всіх плазунів, або ж — за ожилий дух Першого гада. Та ще, десь далеко-далеко, майже край світа, тужливо завиє щось велике, волохате й одиноке: завиє, вкладаючи в ту свою звірину пісню всю самотність звірячого роду та оплакуючи всіх своїх щезлих братів і сестер.

Льопа серед бічів і биків почував себе таким розумним, що просто радів до безпам’ятства: самоствердження та самозакоханість в цей час замінювали йому надулюблений секс.

Бо із сексу були тільки рідкі подруги бічів, яких чомусь усіх звали Лідами, всі вони були двадцятисемирічними красунями з голлівудськими формами, і всі вони хотіли його, Шерстохвостова. До нестями хотіли.

І він давав їм такий секс, що вони істерично плакали від блаженства, цілували його всього-всього і говорили, що Шерстохвостов — перший чоловік, перший мужчина, який дав їм всю насолоду підлогового життя. І що вони не уявляють, як будуть жити без нього, зі своїми нікчемними співмешканцями, і знову цілували його, і знову ридали до гикавки.

І благали його ще і ще, і він гарцював з ними: на них і під ними, збоку і поруч, скрючуючи ноги і вивертаючи вуха, з вечора і до ранку, втілюючи вчення «Камасутри», яке тоді ще не знав, але вже ставив вище за вчення Леніна, про якого прочитав у Ісаєвича Солженіцина в «Архіпелазі ГУЛАГ»: що Ленін був падлюкою рідкісною, хоча спочатку й не повірив Ісаєвичу, через що Ісаєвич вкрай засмутився та й написав «Раковий корпус». І тоді Льопа Ісаєвича зацінував, а Ісаєвич возрадувався і став писати далі. І зробився вщент відомим.

.. Чи було саме так з тими Лідами та Ісаєвичем, чи ні — ніхто не відав, але Льопа розповідав саме так, і на його трошки шакалячому обличчі блукала масна посмішка, а око косило дужче, ніж завжди.

— Ой, викопаєш ти колись велику могилу!.. Багатьом, а може, й собі… - Пророкував на хадинському діалекті їх провідник, ороч Єдигей, що був у своєму племені шаманом. — Говорять духи: страшна ти людина, і сам цього ще не відаєш… Але прийде час, проросте трава земна неземною силою, спалить у тобі мізерні залишки людського, та не помітиш ти того! І назвешся пророком, несучи своє слово бездушне, сіючи насіння своє чорне у порепану від спраги землю, не даючи їй води. І зросте те насіння мертве, тягнучись на гнучких стеблах твоєї брехні, в яку навіть сам ти будеш вірити. І ті стебла заплетуться довкола твоєї шиї, потягнуться до справжньої істини, та й задушать тебе…

На що Шерстохвостов криво посміхався і відповідав щось на кшталт: «Спящіє пробудятся! І возопіют, акі скімєн рикающій. І нє будєт глотка в доме гнєва. Жаждущій да утоліт жажду!»

І Єдигей сумно хитав головою, пихкаючи короткою своєю люлькою, і замовкав надовго і важко…

І тонко-щемно стогнали комарі, передчуваючи недобре. І пригнічено-сумно блимали байдужі зірки у крижаному далекому космосі Всесвіту.

І тужно кричав невидимий птах на нечистому примарному болоті, над яким мляво стелився густий ядучий туман майбутнього.

І завмирало все в передчутті… І німіло.

Над тайгою вставало вранішнє сонце. Але то було втомлене сонце присмерку…

Потім літо закінчувалося.

Вілен повертався до Києва, а бічі та бики в тайзі голосно вили з радості і йшли у великий запій, на півроку, до глибокої нестями, аби в п’яній нірвані, одноманітній і безкінечній, у проваллі часу і простору, забути всі жахи спілкування зі студентом Шерстохвостовим, на прізвисько Льопа…

Повертаючись, Льопа ще деякий час відходив, заганяючи себе в оболонку Білена, час від часу хапаючись напруженою рукою за те місце, де повинен бути пістолет.

У технікумі ні з ким з дівчат не «зближався»: лише дружні стосунки! Лише дружні! Тож гасав березневим котом по всьому Києву, шукаючи задоволення, до якого був такий ласий: його пульсуючий «янь» весь час напружено шукав розімлілу «інь».

Зароблених за літо грошей вистачало на весь навчальний рік, бо ж годувався тепер поет-каратист-сексгігант завжди в чергової коханки: на той час уже не розкидався пестощами та коханням задарма. Дехто, знаючи з його вихвалянь про жінок, за рахунок яких Вілен жив, називав його «альфонсом», але Шерстохвостов на те пирхав і зверхньо цідив крізь зуби:

— Я даю їм багато більше, ніж отримую! Я отримую їжу, а даю щастя! — Яке щастя і скільки — не деталізував.

Просто займався проміскуїтетом, навіть не знаючи, що є таке гарне, хоч і бридке за змістом слово, яке чітко характеризує його стосунки із жінками.

У селі не з’являвся, батькам не писав, а ті зрідка надсилали невеликі гроші: своє ж, як не як… хто зна, як йому там, самому, без рідних… А мама ще писала наївні, добрі листи, переповідаючи сільські новини, та всякий раз питала, чи він не голодний, чи не мерзне, чи має одяг. І все бідкалася, що не може приїхати провідати, бо ж синові так ніколи, що й листа не напише. Писала, що почувається не дуже добре, щось болить у грудях, іноді й серед білого дня мусить прилягти, аби спочити трохи.

Про брата писала: що той працює, одружився, живе в маленькому містечку на Західній Україні — чи на Рівненщині, чи на Львівщині — Білену то все було геть нецікаво, то було поза його життям, а значить — непотрібне… Йдучи — не обертайся.

На лекціях він постійно вчив різні розумні фрази з різних розумних книжок, аби потім, принагідно, вставити в розмові. І вставляв, говорячи завжди коротко та незрозуміло.