Сутінки - Страница 28

Його боялися і ненавиділи, з жахом чекаючи на кожну появу, а потім довго відхекувались та ковтали горілку гранчаками — більше нічого не допомагало повернутися до відносно нормального стану. Але — наступного місяця давали 101 % від плану.

А для Віл єна Петровича всі ці люди, що стояли нижче за нього, були і залишалися бічами та биками, яких треба регулярно товкти в пики, як не фізично, то морально. Що він і вмів, і любив.

Бо іншого не знав і не усвідомлював.

Його тесть, пломенистий комуніст Балига, теж ріс, теж поки що в Києві, але вже широко розчепірившись на Москву, пестуваний вірною дружиною, що легенько і твердо штовхала чоловіка в спину — вперед, до нових інфарктів-інсультів. їй дуже хотілося у ту Москву. Чому — й сама не знала докладно, але — ну дуже хотілося, до сверблячки!..

Юрій Іванович сьогодні був відповідальним за ідеологію аж на самому українському верху: у Політбюро ЦК КПУ, змінивши на цьому вкрай важливому посту всіма коханого Маланчука. Він, як і попередник, боровся з дисидентами, націоналістами, українофілами, русофобами та іншими підлими ренегатами радянської віри. Керував і наглядав, аби не заблукали — погань невгомонна! — остаточно самі, та не збили з вірного комуністично-московського шляху всенародно щасливу Радянську Україну.

Зустріч з Балигою нікому з цих недовірків не обіцяла не те що чогось доброго, а навіть спокою, забуття від рідної влади. Після спілкування з хазяїном кабінету митці виходили в приймальню мокрими і виснаженими, назавжди запам’ятавши ці липкі очі, що присмоктувалися просто до мозку, розшукуючи там найменші ідеологічні плями, аби потім, різким і миттєвим ударом напруги комуністичних ідеалів, стерти ті плями один раз і назавжди. Вони вже ніколи не забували ті очі, навіть у наскрізь п’яних снах, коли у безбережжі оковитої топили своє безсилля, свою розпуку, свій талант. Хто ж забував і не ламався, тих гнали в тюрми, в психлікарні, в двірники, в кочегари, гівно качати: хочете правди життя?! — то-нате! їжте, жеріть, не захлиньтеся!..

Самих «розумних» і непокірних везли до Сибіру, в Мордовію, на Крайню Північ, Далекий Схід — аби там, серед хронічних кримінальних злочинців, у нелюдських умовах життя концтаборів, ці паскуди-дисиденти, що прагнуть якоїсь «свободи», навчилися цінувати вільне життя за радянської влади і дійсну свободу, яку дає лише усвідомлена необхідність, сформульована для «всього прогресивного людства» Леніним.

Стібаючи понад самою землею батогом марксистсько-ленінського вчення, Юрій Іванович викошував щедрі запашні луки українського розмаїття до акуратного газону стриженої соціалістичної партійності, ще потім — з корінням видираючи миколайчуків, стусів, бикових, Костенків, некрасових, чорноволів, ольжичів. Та пестуючи, поливаючи, підсипаючи добривами гарну запашну клумбу з босюр, горнійчуків, погребельних, грачів, равличків та кірісів.

Митці більш обачливі та вільні від дурного патріотизму тікали до Московії, аби там продертися і видряпатися, аби залишитися самим собою, зберегти своє «я» — хай і без рідної мови, без нелукавої щирої землі під ногами, без пролісково-синього глибокого неба над головою.

Аби потім любити і ненавидіти свою дитячу батьківщину, хотіти назад і боятися, бачити у снах і плакати… від жалю за нею і за собою.

Сподіваючись і не вірячи.

Квінтер

Зрідка, як сьогодні, раніше звичайного повернувшись додому, Вілен брався за книжку. Не тому що так вже подобалося читати — треба було. Посада зобов’язувала.

Книжки добирала Динера, яка зналася на літературі. Поки він працював і ліз нагору, закінчуючи то ВПШ, то Академію профспілок, то Курси Крою та Шиття від КДБ, де навіть із кінчених профспілкових ідіотів робили достойних керівників радянської влади, вона теж не байдикувала: і кандидатську захистила, і докторську, паралельно виховуючи їхню доньку, їхню Мариночку; яку народила рівно через дев’ять місяців після весілля… І тепер викладала в університеті.

Тож зараз, поки Динера готує вечерю, чоловік розвалився у кріслі і читає тоненьку книжечку, силячись осмислити текст:

«Надвечір з єдвабної сизі бундючних, фудульних дощевощо-ких хмар виборсалося, нарешті, змучене довгим полоном червонооке сонце, глянуло на відумерлий для щастя день, сповненим присмертного відчаю, здичавілим поглядом вихопило із чорнуватого фіолету всеосяжної печалі рожеве коло незбагненної надії і впало, знесилене, в коротке червневе забуття спекотної ночі».

— Да-аааааа!.. — уголос сказав сам собі вражений Шерстохвостов, відкладаючи книгу. — Це ж треба, так писати!.. Так завернути! Наче й українською, а спробуй второпати! Навіть Гегель, знай він нашу, заблукав би тут, як дитина у хащах. Ось це і є — талант, натхнення, дар, як то кауть… Як цей шедевр, далебі, зветься?.. — Він глянув на палітурку тоненької книжечки: — «Рябенька Квочечка»… Хм… Цікавий взаємозв’язок… між домашньою птицею та цим описом! Це тобі не вірші класика соцреалізму:

Трактор в полі — дир-дир-дир,

Ми — за мир, за мир, за мир!

Тут набагато серйозніше, глибше, як то кауть… Автор… як його… а, ось, — Володимир Кремешний!.. Треба запам’ятати, може, де зустрінемося. Світ, він тісний. Цікавий хлопець! Можливо навіть винятковий.

— Знаєш, вельми незвичний твір, — сказала Динера, з’явившись у дверях і почувши останні фрази чоловіка. — Так може писати або психічно хвора людина, або ж — геній! Несподіваний автор: тонко длубається у психології героїв брудною палицею… Я читала, аж тіпало. Думаю, це наш майбутній Шекспір. А може, й новий Шевченко…