Сутінки - Страница 39

Балига, тілом відпочиваючи із сім’єю, думками напружено працював, осмислюючи близьке майбутнє і прораховуючи можливі варіанти. Ситуація склалася важка, як ніколи за все його політичне життя.

І терзала його не чорнобильська катастрофа, що розбурхала весь світ, тримаючи в напруженій тривозі, а аварія більш масштабна, глибока і безповоротна, жахлива і все вражаюча, про яку сьогодні майже ніхто й не думав, не володіючи тою інформацією, яку мав Юрій Іванович.

Ця, головна аварія, називалася «Перебудова». І, як і чорнобильська «аварія», мала всі ознаки дійсної катастрофи, але в десятки разів більш страхітливої. Бо Чорнобиль зробив хоч і найбільше в історії людства лихо, та все ж — локальне, а «Перебудова» мала сягнути світових масштабів, руйнуючи устрій на планеті, змінюючи саму планету, знищуючи величезні масиви соціуму. Тому що була не фізичним явищем, а суспільним, духовним. А соціальні катастрофи — не передбачувані, не прогнозовані, їх не можна прорахувати; вони шаленим полум’ям охоплюють величезні маси народу, який вмить забуває всі попередні ідеологічні установки і стає саме тим творцем історії, яким його завжди висвітлювали комуністи, погладжуючи і штрикаючи, аби слухняно йшов, куди треба Партії.

Зараз уже інші, граючи у ту ж дудочку, але іншу мелодію, починають вести за собою натовп під назвою «народ». Легенда про Щуролова ніколи не була легендою, бо була притчею, яку постійно втілювали в життя розумні люди, даючи їй інший напрямок і тлумачення, але впевнено ведучи зачаровану звуками дудочки юрбу: то вглиб річки часу, проти течії, то — вже їхніх дітей — вглиб гори, звідки теж не повернеться ніхто, за винятком сліпого і глухого, не здатних пояснити, куди цього разу завів людське майбутнє Щуролов, зачарувавши нехитрою мелодією.

Своїм від точеним у партійній казуїстиці розумом Юрій Іванович осягав багато, бо багато знав, маючи своїх людей скрізь: на всіх щаблях-майданчиках, під кожним кущиком, у всіх нірках, на всіх гілочках, у кожному дуплі. І ще — за природою був аналітиком, ретельно приховуючи це від інших. І міг багато передбачати, аналізуючи всю доступну інформацію. І чинити, згідно за своїми висновками. Тому й залишався, попри всі сьогоднішні негаразди, туман, непередбачуваності, на своєму місці, вже з вечора чітко тримаючи курс, який вкажуть лише зранку.

Тому всі флюгери метеостанцій України, перед тим, як показати напрямок вітру, звірялися з носом Юрія Івановича, дійшовши висновку, що так надійніше. Бо навіть природний вітер у радянській державі дув, повіряючись з вітром політичним, уникаючи непотрібних неприємностей.

Малий проміжок часу розвитку подій не давав Бализі достатнього матеріалу для серйозного аналізу, але все діялося так стрімко, скрізь розгортався такий шкереберть, що відчував нагальну потребу діяти, хоч і дуже обережно, але й дуже швидко. І, можливо, ставити в цій ситуації треба не на себе, бо мав вже за шістдесят, що за тенденцією до різкого омолоджування кадрів означало тихі проводи на пенсію, а на спадкоємця. Яким міг бути лише його зять, Вілен Петрович.

Балига весь час уважно стежив за ним, ведучи аналітичне досьє. І з задоволенням відзначав, що дурнувате, тупувате, але генетично хитре хлоп’я — росте! І росте досить стрімко, набуваючи і досвіду, і вміння, і внутрішнього шарму, і зовнішньої солідності. Правда, що у нього всередині, скласти собі не міг, хоч як і старався — Вілен або ж відмовчувався, посміхаючись, або ж ухилявся, ховаючись за пустими фразами, не розкриваючись навіть після доброї чарки.

Він був дуже вдячний своєму другу з КДБ, схожому на Свастуха: саме той переконав багато років тому що Шерстохвостов — дійсно той, кого шукає Юрій Іванович на посаду свого зятя. Переконував довго, наводячи багато наукових міркувань, посилаючись на таємні програми у своїй Конторі, які дають змогу прорахувати кожну людину, за наявності даних на неї, з точністю до вісімдесяти процентів, що неймовірно багато. І запевнив, що вся гіперсексуальність цього молодика скоро минеться, особливо якщо його Контора допоможе, а це — не є проблема, і перетече в інший, кар’єрний напрямок буття.

І таки переконав, і все організував, і Вілен з Динерою зустрілися в Криму. Майже абсолютно випадково. А вже з дочкою виховнопідготовчу роботу проводила Ліляна Семенівна: і

розповідаючи, і описуючи, і показуючи фотографії, і малюючи майбутнє потрібними фарбами.

Ще з того часу, як дочка досягла віку досить сформованої людини, Юрій Іванович відчував за неї постійне хвилювання, що навіть переходило в напругу: незнано з яких причин, Динера зростала доброю, щирою і веселою, абсолютно безхитрісною, дивлячись на нав-колишній світ широко розплющеними очима, відгукуючись серцем на всяке зло, жаліючи усіх і вся. Коли, ще маленькою, виходила з під’їзду, в одну мить з усіх щілин, закапелків, закутків і нір вискакували десятки котів і кошенят, собак і цуценят, нявкаючи і гавкаючи бігли та стрибали до неї — брудні, хворі, кульгаві — і вона кожного гладила, пестила, годувала, розмовляла, посміхалася, всім їм була як мама або сестра. І потім ця живність цілою юрбою проводжала її аж до рогу, викликаючи посмішки і здивування перехожих, а коли вона ступала на проїзну частину вулиці, сідали рядочком на краю тротуару, дивлячись услід. І Динера, йдучи, повертала голову назад, радісно посміхалася і махала своєму ескорту рукою.

То було і сміх, і горе!..

Вона не була схожою ні на батька з матір’ю, ні на вже їхніх батьків, і Юрій Іванович губився у припущеннях, звідки то їм таке лихо. І почав доскіпливо шукати причину. Аж поки Ліляна Семенівна якось зненацька, майже випадково, не згадала свою бабусю по матері, знахарку з гірського карпатського села, що все життя лікувала і людей, і худобу, і звірят, навіть не беручи грошей, а приймаючи лише те, що люди могли дати.