Сутінки - Страница 44

— Можливо, я десь і пропустила щось, текст дуже великий, — зметнула вищипаними бровами секретарка, зробивши губами, як курка задом у момент дефекації. — Давайте, я ще раз перечитаю і виправлю, — вона не розмовляла українською, а гарцювала на ній, підкреслюючи своє щире походження, своє вроджене відчуття мови, неначе акцентуючи недолугість у цьому всіх навколишніх, абсолютна більшість з яких взагалі спілкувалася російською.

— Зробіть вже послугу! — ущипливо погодився Вілен Петрович, простягаючи видрукувані аркуші. — Буду вкрай вдячний. Просто вкрай…

— Як скоро це треба? — примружилася відзначена журналістка.

— Ще вчора! Тому — через півгодини — мені на стіл повністю вичитаний і виправлений текст.

— Добре… Я зараз все зроблю, — вона повернулася і важко закрокувала до дверей, похитуючи стегнами.

Голова дивився услід, скрививши губи і думав про своє.

Перебудова набрала скажених обертів і несла країну кудись, куди ніхто ні шляху не знав, ні карт не мав — навіть радянських, зроблених для ворогів-шпигунів, користуючись якими, людина, що пливла по Волзі, мала потрапити чи до Чорного, а чи й до Балтійського моря, але ніяк не до Каспійського, куди та Волга і впадала насправді…

І в політиці, і в економіці творилося таке, що й очі, від утоми, вже не вилазили з зіниць. Мутні потоки сьогодення винесли назовні все, що ховалося чи було ретельно приховане від яскравого світла дійсності; все, що ще п’ять років тому не побачив би і в жахливому сні. На екрани телебачення вилізали нові ідеологи, пророки, шарлатани і просто біснуваті; газети і журнали друкували такенне, про що й думати страшно.

Усе стало, як після війни: вокзали заповнювалися знедоленими, бічами, бездомними дітьми; людні місця і вагони електричок заповнилися жебраками; закривалися роблено збанкрутілі шахти, заводи і фабрики, викидаючи на смітники життя сотні тисяч робітників. Люди, враз ставши непотребом, збивалися в банди, воюючи між собою і з суспільством, вириваючи один у одного єдиний кусень хліба, що з кожним днем ставав усе меншим і черствішим.

А ті, хто за внутрішнім складом не були злочинцями, збиралися юрбами на мітинги протесту, страйки, піші походи до столиць, масово лягали на асфальт автотрас і залізничні колії, перекриваючи шляхи сяк-так повзучим автомобілям і потягам.

Хто мав хоч яку змогу, тікали з цієї клятої країни світ заочі, а ті, хто такої змоги не мав, тікали ще швидше і далі, залишаючи своїх рідних, нажите, збудоване, випестуване своїми руками. І ніхто з тих, що тікали, як і ті, що залишалися, навіть уяви не мав, як надовго це все і чи взагалі буде колись як не краще, то хоч інакше.

Влада немов затаїлася, не роблячи практично нічого, або робила таке, що призводило до ще гірших наслідків.

Здавалося, що вся ця країна, від насуплених Карпат, де у кожного — кулемета на радянську владу заховано під стріхою, до вузькооких Курил, де закушували все, що горить, лише червоною ікрою, лягла під словоблуда Кашпіровського і рукоблуда Чумака, завмерши в чеканні, що все, і вже ось — розсмокчеться само по собі, треба лише почекати, зіщулившись у темряві дійсності, під теплою ковдрою нових казок про світле майбуття, на які влада, як завжди, не скупилася.

Під гасла, постійно гарні і яскраві, великий, розхристаний, знавіснілий від гикавки і завжди п’яно-похмільний СРСР розкрадався та розпродавався направо й наліво своїми вчорашніми керівниками. Створювалися й одразу зникали цілі галузі аферистів, пройдисвітів і маленьких фюрерів, які відривали шматки від великого кусня, засовували у пазуху і стрибали далі, аби відкусити ще, ховаючи закривавлені ікла під масками дбайливців за майбутнє.

Країна здригалася у конвульсіях, наче загнаний старий кінь, що впав на курній дорозі, хриплячи і судомлячи жилавими ногами, вже закочуючи очі до білків із синіми ниточками кровотоків; і білки почали поволі жовкнути у чеканні неминучої скорої смерті…

Навіть загартований повсякденною напругою у боротьбі за виживання мозок Шерстохвостова давав збої, даруючи безсонні ночі і важкі, похмурі ранки.

Якось, ще раніше, Балига наодинці показав йому останнє фото Леніна — абсолютно хвора людина у плетеному кріслі з інвалідними колесами, запнута у сорочку-білизну, наче в гамівну; покрита завеликою для зсохлої голови кепкою, з безумним поглядом пустих очей, вирячених у нікуди:

— Це те, про що досі дуже мало хто знає. Так закінчують усі вожді, доживши до старості. Так закінчують і їхні ідеї, втілені в життя. Всяка комедія, зіграна до кінця, зростає у трагедію. Запам’ятай і — пам’ятай. І ще, дуже важливе… якщо зрозумієш сказане: багато хто вміє прийти вчасно, і майже ніхто — вчасно піти. Найскладніше в житті нашому — вчасно піти, — він помовчав і додав, наче сам до себе: — Я теж… дещо забарився… на керівному шляху, — і задумливо подивився на свою в’язку ключів, яку завжди гойдав на пальці.

Вілен слухав Юрія Івановича, з глибоким внутрішнім жахом вдивляючись у знайоме з дитинства обличчя дідуся Леніна, вражене безумством, відчуваючи, що все летить у прірву: історія, ідеологія, впевненість, завчені цінності, віра, навіть радість від самого життя.

Та ще до всього додавалися сімейні проблеми, від яких теж нікуди не сховатися.

Вілена Петровича не на жарт непокоїло здоров’я дружини. З того чорнобильського квітня вона почала поступово, майже непомітно змінюватися. І ці зміни лякали Шерстохвостова.

За відсутності всяких ніжних почуттів до дружини і доньки — або ж вони спали глибоким летаргічним сном — він просто цінував своє оточення за те, що давало змогу бути у владі, куди й потрапив майже випадково, але — і прижився, і втягнувся, і став отримувати велике задоволення від головних її цінностей: перехитрити, підставити, з’їсти, обійти на кривій, посісти місце вище й вище, аж до найвищого. Як для банкіра гроші — просто папірці, якими він грається у велику фінансову гру, так для справжнього політика люди — всього лише ляльки, якими він забавляється на довгому шляху наверх, жонглюючи ними, їхніми життями й долями, і милуючись результатами, часто жахливими з точки зору нормальної людини.