Сутінки - Страница 50

Вілен Петрович мотнув убік головою, і Петрушка хлоп’ям кинувся відсувати важкі двері, а журналістка, вона ж — санлікар, зацікавлено підняла розпатлану голову Горгони.

За дверима, у світлі смолоскипів, серед поля, застигла велика мовчазна юрба неголених і бородатих людей, озброєних від німецького МП-40, якого всі чомусь називають «шмайсером», до старих совєтських ППШ: дехто у військовому, багато — у цивільному. Попереду юрби впевнено стояв досить стрункий чорноволосий чоловік, у поношеному, але охайному одязі, вдивляючись чіпким поглядом у прочинені двері:

— Слава Україні! — гордо, з викликом сказав, неначе провокуючи.

— Слава героям!.. — тихенько дзявкнула з дальнього куточка журналістка.

— Помовч!.. — суворо звелів ватажок. — Не ганьби щирі слова, стерво!.. Бо ти повинна кричати «Слава КП СС!»

— Хто такі будете і звідки взялися? — здивовано зашльопав губами Петрушка, гордим рухом відкидаючи п’ятірнею назад своє густе, пещене волосся: він чомусь засумнівався, чи треба саме зараз говорити про вирішальну роль КПРС у прогресі всього людства.

— Мене звуть Степан Бандера, як чули… А прийшли у ваш світ — з людської пам’яті. І будемо приходити, доки не щезне останній комуніст з нашої землі, - якусь мить він помовчав. — Знаю, що везете партійні скарби… на яких кров мільйонів закатованих, розстріляних, загиблих і померлих від голоду українців, росіян, євреїв — всякого люду. Везете, аби надійно сховати, сподіваючись повернутися колись до влади, що сьогодні вислизає з ваших брудних по плечі, рук… То знайте — не станеться цього! Підете в небуття і згинете у вічності, залишившись у пам’яті людей шакалами і гієнами, чим ви були і є!..

— Що ви таке кажете?! Ми веземо… Самі погляньте що… Які там скарби, у нас — лайно, заглянете, понюхайте… — Петрушка ладен був вистрибнути з самого себе, аби повірили. Йому навіть заціпило від хвилювання. Бо вмить зрозумів, на рівні підсвідомості: тут не жартують, тут — серйозно. До смерті.

— Ми веземо… сировину… — з’явився у дверях і Шерстохвостов, нічого не розуміючи, але відчуваючи небезпеку і шалену напругу. — Для заводу в Одесі… А ви — про якісь скарби… Хіба ми схожі на багатіїв, як то кауть?..

Степан зневажливо посміхнувся:

— Як були зажди брехливі, так і… І вже геть засмерділа ваша влада. Як і цінності ваші, наскрізь смердючі! — Бандера з презирством похитав головою і сплюнув убік запашних вагонів. — Думав, заберемо все, бо воно належить нашому народу, але ви, комуняки, увесь набуток наш так спаскудили, так обгидили, так перетравили у своїх крокодилячих шлунках, що… хай вже він вам і залишається! А ми будемо здобувати своє, чисте й незаплямоване. І збудуємо нову державу, на вірі в себе і любові до ближнього. Вірно я думаю, брате Шухевичу? — Степан звернувся до застиглого дещо позаду, молодшого за нього, довгоносого чоловіка у військовому френчі незнаної належності, з тризубами у петлицях, простоволосого і задумливого.

— Думаю, що так, — кивнув головою побратим. — Бо ці скарби ядучі, і будуть вони труїти і нових вождів, і весь народ наш, його й так занапащену душу, непомітно і до скону. Як ракова клітина. Хай залишать свій бруд собі. Для них це — ліки, на які сподіваються, хоча й даремно: комуністична хвороба смертельна. А починати нашу державу треба з чистого аркуша, поклавши його на книжку дійсної, правдивої історії України…

— Чи ж вийде, Романе? — спитав Бандера, дивлячись крізь двері вагона у якусь страшну далечину, крізь простір і час, неначе намагаючись зазирнути в майбутнє.

— То вже — як Бог дасть нашій країні, зваживши на чистоту людських помислів. Відпусти, нехай їдуть у своє пусте і мертве грядуще. Зі своїми, — Шухевич зневажливо посміхнувся, — скарбами. Чи вірно я кажу, браття?! — Він обернувся до мовчазних людей, і ті схвально загули.

Степан махнув рукою у бік паровоза, що через мить зашипів гадюкою, і сказав напівголосно, як спитав:

— Не заблукати би нам і зараз, на шляху до світла і добра. Бо вже так довго ідемо, а попереду — лише пітьма… Лише пітьма!

— Сподівайся, брате! — обняв його Шухевич. — Що ще нам залишається?

І в цю ж мить вся юрба стала якоюсь напівпрозорою і напівреальною, і вже такою — разом — обернулася і втомлено пішла від поїзда, зливаючись у єдину пляму і розчиняючись у темряві. Лише танцюючі в такт ході, яскраві вогні смолоскипів ще довго мерехтіли, віддаляючись і повільно здіймаючись у небо, і гублячись там серед зірок, або — стаючи зірками…

А всі троє у вагоні, що повільно набирав швидкість, стояли в розчинених дверях, застигло дивлячись на ті танучі вогники, враз замерзши почуттями від жаху, наче кожен побачив свою смерть, і вона посміхнулася кожному, пустотливо поплескавши по щоці.

Обростаючи вагонами, потяг поволі, але невпинно, просувався до мети.

Десь через тиждень порошок, який повинен був удесятеро зменшувати сморід, раптом почав удесятеро його посилювати, а затички для ніздрів, як і щонайновітні протигази, з таким отруйним запахом вже майже не справлялися — лабораторії КДБ працювали так же паскудно, як і все в цій країні. Але трійця у теплушці майже не помічала того, звикнувши і до пахощів, і до випарів хімічних сполук — їхні загартовані Партією організми адаптувалися напрочуд швидко.

Пересічний люд, що жив неподалік від залізничної колії — на станціях, у селищах та містечках, дізнавшись про скоре прибуття поїзду, тікав світ заочі, притуляючи немовлят, аби не задихнутися, як це вже бувало з тими, хто не встиг. Вони кидали все нажите, ридаючи і хапаючись за голови, зникали на три і більше днів, доки не вивітриться убивчий сморід.