Сутінки - Страница 63

А ще — якщо вони пишуть що хочуть, то нехай гроші платять за це! І відтоді погоджувався на інтерв’ю, лише упорядкувавши ціну й отримавши гроші, яких у нього вже давно було… негусто.

Ще потім до нього звернувся співробітник одного солідного московського видання, з пропозицією надрукувати саме у них ті мемуари, які — вони знають про це — він вже давно пише. Вілен Петрович туманно пообіцяв, вислухавши побажання, аби в текстах було… щось цікаве, що б захопило сьогоднішнього читача, який переситився всім. Запропонована сума була у євро, з чотирма нулями, і це Шерстохвостова надихнуло.

Якось, будучи у Києві, Шерстохвостов заїхав на книжковий ринок «Петровка» і в одній з «точок», прямо при вході, що нею керувала кручена як у кабанчика хвіст, та вкрай хитропика жіночка на ім’я Марина, несподівано трапив на книжку «Мені не повилазило» свого давнього знайомого — Володимира Кремешного. І так багато враз згадалося, що він купив книжку. Навіть за ту суму, за яку Марина продавала, як «…останній екземпляр, на всьому ринку більше немає!» А потім — от уже ж: як везе, так везе!.. — побачив у неї ж, збоку і високо вгорі, на полиці ще одну книжку цього ж Кремешного — «Легке пір’я» — товсту й важку, у темно-коричневій твердій палітурці під тиснену шкіру. І її купив теж, витративши останні гроші, але щасливий до нестями…

І розвалившись у м’якому автобусі, на який вишкріб усі монети по кишенях, Вілен Петрович до самих Сутінок читав, не відриваючись, високу й правдиву прозу досі невизнаного українського класика Володимира Кремешного, щиро вірячи, що колись автор таки отримає те, на що заслуговує.

Вже приїхавши додому і нашвидкуруч повечерявши, Шерстохвостов знову взявся до книжки і не ліг спати, доки не дочитав «Мені не повилазило» — і сміючись, хоч не вмів сміятися, і сумуючи, хоч сум був досі йому незнайомим… Бо Кремешний писав, як співав. Для глухонімих.

А весь наступний день, до самого вечора, читав запоєм «Легке пір’я», і йому здавалося, що це він сам написав цю книжку, про що мріяв колись, у своєму страшно далекому дитинстві, стікаючи соплями на теплій печі. Він дивився у вікно на палаюче сонце, що сідало за дерева, обіцяючи назавтра вітер, і з очей котилися скупі сльози, яких не було ніколи раніше, за все життя Білена.

Він читав у присмерку хати, напружуючи очі, але не відриваючись аби увімкнути світло, ловлячи останні проміні зникаючого сонця, майже відчуваючи слова, які вже не бачив, які ховалися і зникали в папері сторінок — бо то були слова, які міг сказати тільки він.

А коли скінчив і завмер виснажено, не в змозі навіть перегорнути останню сторінку, хтось поклав на його плече руку.

Вілен підвів голову і навіть не здивувався: поруч та позаду стояла мама. Його мама, яку він не згадував жодного разу за своє довге життя — ні в радощах, ні в горі. Його мама, яку він забув страшно давно, може, навіть до того, як народився.

Вона стояла у якомусь дивному м’якому світлі, що падало зверху: набагато молодша за самого Білена — як молодша сестра. Мама ніжно гладила його по голові, перебираючи своїми тоненькими м’якими пальцями медсестри кожну волосинку; торкаючи йому брови, очі, ніс, губи. Вона тихо і лагідно посміхалася й говорила, не розтулюючи вуст:

— Спробуй, синку, повернутися туди, де загубив себе колись… І віднайти новий шлях, шлях до світла. Обіпрись на мою любов до тебе, бо більше нічого не маєш сьогодні, все розгубив чи викинув.

Вілен повільно похитав головою і згорьовано відповів:

— Запізно, мамо… Вже дуже запізно…

— Дорога до світла ніколи не буває запізньою, синку!.. — похитала головою і мама. — Треба просто зробити перший крок по ній… В тебе ще є час. Дуже мало, але — є… Не барися. Все залежить від тебе, тому — не барися! Зроби перший крок… Вже зараз.

І вона поволі зникла, розтанула у загуслих сутінках, що підповзли по підлозі до Білена, обіймаючи за ноги і тягнучись уверх, до затухаючого вікна.

Вілен ще довго сидів у тиші кімнати, не взмозі ні ворухнутися, ні навіть дихати на повні груди. І йому раптом захотілося на вулицю: пройтися вечірнім селом, повним звуків і запахів дитинства. І це було несподіваним: він жодного разу такого не хотів і не робив.

Вілен Петрович неспішно ступає Сутінками, спираючись на химерну паличку з ампірами — забутий у вирі часу подарунок, особисто йому, від якогось східного чи то президента, чи короля — вже не згадати.

Добрі, хазяйські хати, як і давно колись, ще у його дитинстві, сусідяться із занедбаними і неприбраними. З вікон, розчинених у травневу теплінь, лунає музика, зовсім йому чужа і незрозуміла, музика сьогоднішніх молодих; і ніхто не співає пісень, які колись, у далекій тепер юності, співав Шерстохвостов.

Він проходить повз свій незбагненно-монументальний храм з біло-червоної цегли: такий величезний і чужий у цьому селі — з куполами під чорним золотом, що зблискують у темряві густих сутінок; храм, такий величний тут, і такий крихітний у безмежній величчі неосяжного Всесвіту.

Колись хтось сказав у дружньому колі — просто сказав у застіллі, після лазні та під чарку — що в давні часи люди, які скоїли смертельний, непрощенний гріх — або давали гроші на нову церкву, або самі приймали участь у спорудженні храму. Своїми руками вибудовуючи своє прощення. Будуючи ХРАМ. Бо, за якихось канонів, така людина цим очищалася від страшних гріхів своїх. Гріхів, які Господь начебто інакше не прощає, за кодексом віри.

Вілен нате тоді махнув рукою, весь величний та недосяжний у своїй іпостасі царя над тілами свого народу. А вже потім, у важких снах, зринуло це твердження і не давало йому спокою, стукаючи у скроні кожного разу, коли залишався один, сам на сам із собою, думаючи про нестерпне — кінець життя свого…