Сутінки - Страница 20

Щось вона знала про чоловіче єство, бо ганяла, стрибаючи на ньому, майже втрачаючому свідомість товаришу по Партії, до самої вечері, іти на яку в нього вже не стало сил. І вона сама принесла йому їжу, щонайменше на п’ятьох. А після того враз охолола і вже навіть не звертала уваги, наче на інваліда якого. І цим знову ґвалтувала сексуального Геракла кімнатного профілю.

— Вілен Петрович, — коротко кивнув головою Шерстохвостов, приязно посміхнувшись. — Перший секретар райкому комсомолу. З Києва.

— У мене не зовсім звичне ім’я… — новенька дивилася на всіх і ні на кого, спокійна і байдужа, з ледь помітною посмішкою в куточках губ. — Батько назвав так, аби ні в кого не було. Тому мене звуть Динера. Це скорочено — «дитя нової ери». Зараз мій тато — велика людина в Закарпатті. А коли я народилася, він лише починав ставати на ноги, і треба було чимось вразити своїх старших колег. Тож і придумав таке. І всім так сподобалося, що про мене скоро узнали спочатку в Києві, потім і в Москві, і тато швидко пішов угору. А вже ось, незабаром, буде в Києві, в апараті ЦК нашої партії. А звідти й Москва поруч.

Вона трималася і говорила так спокійно та впевнено, з відчуттям власної гідності і зверхності, що всі враз притихли і дивилися лише в свої тарілки.

— Я — студентка. Третій курс. Інститут міжнародних відносин. Майбутній дипломат. Тато пропонував мені поїхати відпочивати до Куби, але мені там не сподобалося того року, коли була… Тут краще, тож я поїхала сюди. Краще, ніж у Болгарії, Польщі, Румунії, Німеччині, Югославії… Я й там бувала, але тут — більше подобається…

У серце Шерстохвостова щось вдарило, аж миттю змокрів лоб. Майнула думка: «Ех, оце би її і засватати!» Та одразу й пригас: хто він, а хто — вона!.. Ще принцесу пошукай…

Але вже якось так трапилося, що два дні потому вони гуляли вдвох, каталися на катері, пили увечері сухе вино на берегових каміннях, милуючись місячною доріжкою, зірками, та вдихаючи не схожий ні на що запах моря. А вдень купалися на галасливому пляжі і пеклися під палючим сонцем, дістаючи шоколадну засмагу.

І не бачили, захоплені собою, зблискуючих на сонці скелець бінокля, з яким вдалині пляжу прогулювався непримітний відпочиваючий: у куфайці, стоптаних валянках і шапці-вушанці на босу голову, весь час направляючи бінокля у їхній бік, не відриваючи його від очей в чорних окулярах і наступаючи на тіла засмагаючих, від чого ті невдоволено і голосно верещали, підстрибуючи. Але, побачивши пришпилене — до синіх трусів по коліно — розкрите посвідчення працівника КДБ, миттю змовкали і стрімголов тікали у воду, сидячи там по шию, до синьої шкіри гусячого Гатунку.

Вілен розповідав Дилері про свої пригоди, дійсні й видумані, де завжди виглядав як треба, але не перегинав палку: відповідальна комсомольська робота його чомусь та навчила.

— Я думала, ти теж… від свого батька приїхав сюди. А ти — вже перший секретар райкому! — Дивувалася дівчина. — В такі молоді роки!.. Ти, думаю, далеко підеш… Коли будеш мати надійну опору, — і, посміхаючись, задумливо прихилялася, начебто випадково, до плеча супутника, від чого того аж трусило, мов собаку на морозі.

І комсомольський вожак робив усе, аби дістатися тієї потрібної «опори», припнути себе до неї, а потім зв’язатися міцним вузликом у паспорті. Він навіть не шкодував грошей, які завжди ретельно рахував і складав по копієчці, ховаючи далеко й надійно, за звичкою свого народу відкладаючи «на чорний день» — саме зараз захищався від того можливого дня, а тому не рахувався з витратами.

Але й не тринькав направо-наліво — до всіх трат підходив зважено, ще й так, аби Динера це помічала. Підсвідомо Вілен відчував, що поверне їх потім, якщо зуміє все залагодити як треба. І поверне більше, набагато більше, ніж витрачає зараз.

— Тобі треба буде виправити око, — якось одного дня помітила так, між іншим, Динера. — У батька є дуже гарний лікар по очам. Він з ним домовиться. Сам розумієш, не може бути майбутній визначний політик — косооким…

— Тебе так хвилює мій вигляд? — посміхнувся, ховаючи напруження, комсомоліст.

— Думаю, так! — і глянула на нього, як на вибраного коня, оцінивши з ніг до голови. — Мій батько теж починав з нічого, тому вірить лише в тих, що самі себе роблять. А ти маєш всі шанси. От я й хочу, аби мій чоловік виглядав гарно. Ні, якщо ти маєш інші плани на подружнє життя…

— Я маю такі ж плани, як і ти! — швидко перебив Вілен, схопивши Динеру за руку, завмерши на мить, і ніжно поцілував долоню, піднісши до губів. — Я буду дуже щасливий, якщо зможу завжди бути поруч з тобою… Я буду достойним чоловіком для коханої жінки!

— Що ж, подивимося, — задумливо прижмурила очі майбутня «кохана». — Тоді — через два дні їдемо до нас. Познайомлю тебе з родиною.

— А квитки?! — вирячився Вілен, зронивши щелепу, внутрішньо аж завмерши в захваті від такого несподіваного повороту. — Ти їх навіть за тиждень не візьмеш, а без квитків у потяг не пустять!

— Квитки я візьму по своїй броні, це не є проблемою, — стримано посміхнулася Динера. — Звикай до більш високого свого рівня. Розраховуй на себе, але пам’ятай, що я — завжди поруч!

«Як хлопці з четвертого поверху!» — не зовсім доречно сплило у голові Білена, але одразу й зникло, бо дівчина жагуче обійняла його.

Мукачів привітав їх затіненим затишком вузеньких брущатих вулиць, незвичайними будинками і спорудами, високим струнким костьолом у самому центрі, майже поруч з пам’ятником всюдисучому Леніну, і залізними будочками автоматів з вином на міському базарі, просто при вході.