Сутінки - Страница 21

Білена вразила кількість маленьких затишних кав’ярень, кафе, вареничних та крамничок з несподівано повними для радянської влади вітринами, що займали всі перші поверхи будинків у центрі. А ще — охайність, не властива містам, в яких бував раніше.

Притому, що батько Динери, Юрій Іванович Балига, мав вкрай високий пост в Ужгороді, жили вони в центрі Мукачева, на вулиці того ж Леніна, без імені якого в цій країні СеРеСеР навіть свиней не різали.

Зустріла господиня — трошки постаріла копія Динери, миловидна і привітна, але з цупкими жорстким поглядом металево-сірих очей, який ховала за гостинною посмішкою.

Цим поглядом вона миттю роздягла Шерстохвостова догола, прискіпливо обдивилася, грайливо поляскала, де треба, і одягла знову, залишивши в нього відчуття одягненої навиворіт сорочки і задом-наперед — піджака, а за комір насипала стриженого волосся. І тепер Вілен буде почуватися так при кожній зустрічі з Ліляною Семенівною, до самої її смерті.

Оселя була велика, зі страшенно високими ліпними стелями, широкими й високими вікнами. Тут були і опалення, і гаряча вода, і газ, і телефон. Ну і, звичайно ж, на стіні висіла вічно брешуча радіо-крапка, яку місцеві називали «московська Галя», будучи доречно впевнені, що вся та брехня з неї йде саме з Москви, а в Києві її лише роблять ще пухнастішою, ще яскравішою, ще безглуздішою.

Зараз з «Галі» лунає, радісний до дурного, голос:

Я сміюсь на повні груди, радію, мов дитя,
Перетворюють в нас люди і край свій, і життя.
З високої полонини бачу твоє, Верховино,
Бачу, рідна Верховино, щасливе майбуття!
Дана, шіді, річка, дана, дана
Дана, шіді, річка, дана, дана
Бачу твоє, Верховино, Щасливе майбуття!

Батько, миршавого зросту, увесь якийсь… схожий на висушений змилок дьогтьового мила в запльованому туалеті плацкартного вагона, з напружено нахиленою вперед головою, вкритою акуратно зачесаним назад, гладким лискучим чорним волоссям, з довгим носом на темному обличчі, чомусь з великою зв’язкою великих ключів на великому товстому кільці, якими погойдував на двох виставлених перед собою тонких вузлуватих пальцях, з’явився уже на кухні, коли дружина наливала гостю і дочці чай, уважно й важко обдивився темними очима на худому єзуїтському обличчі вмить завмерлого поруч зі стільцем Білена, потім поцікавився ні до кого:

— Поганіших там не трапилося? — тонкими губами криво посміхнувся сам до себе і вийшов, не познайомившись і навіть не привітавшись.

— Не звертайте уваги, — стинула плечима хазяйка, — Юрій Іванович вкрай заклопотаний, нервується — вирішуються дуже серйозні питання, там, нагорі… - Вона намить закинула обличчя до стелі. — Ми вже майже місяць на чемоданах…

Очі Юрія Івановича налякали Білена. Вони були… як риба-прилипала або як щупальця восьминога, що враз і намертво присмоктуються до всякої поверхні. Коли хазяїн обдивлявся Білена, той відчував, як погляд Динериного батька просто фізично, швидко і м’яко торкається його тіла: обличчя, рук, грудей, ніг. Проникаючи крізь одяг, взуття, прилипаючи до шкіри. Немов холодний, мокрий і слизький равлик жваво прострибав по всьому Шерстохвостову, залишивши після себе ланцюжок липких послідів.

«Ну й майбутні родичі в мене!.. — тривожно подумав завтрашній зять. — Чи бува, не вихованці контори Свастуха? Одна роздягає, другий — прилипає. Аж тіло свербить. Як то кауть…»

Після чаю майбутня теща нагодувала дочку з гостем, і Динера повела судженого гуляти по місту. До самого вечора.

— Знаєш, батькові з дитинства не щастило… — довірливо розповідала дівчина, взявши Білена під руку і крокуючи з ним по мосту через Латорицю. — Найперше — з прізвищем. Бо «балига» місцевою говіркою означає «коров’ячий послід», тобто — коров’яче гівно… Його дражнили: і в школі, і скрізь. І він дуже гостро сприймає всі жарти на таку тему, май на увазі. Навіть хотів змінити прізвище, але в ті часи йому порадили не робити цього, коли хоче дійти якоїсь доброї посади. А зараз і запізно, і жити ми мислимо в інших краях. Де про це не знають…

— А куди, ти казала, його повинні перевести звідси?

— До Києва, у ЦК.

— І — ким?..

— От це питання зараз і вирішується… Щось, пов’язане з ідеологією. До речі, ти знаєш, що у верхів’ях української влади, радянської та партійної, всього три проценти — етнічні українці? Бід рівня обкомів і вище? А дев’яносто сім — які хочеш національності, включаючи навіть бурятів та естонців… Хіба що циган там досі не траплялося.

— Не може бути! — аж зупинився Вілен. — Мені здавалося…

— Отож, що здавалося! Повір, я знаю. Така вказівка зі самої Москви — не більше трьох процентів! Тому коли хочеш наверх, аж на самісінький дах, треба мати неабияку наполегливість. А ще — хитрість, підтримку з усіх боків і руку згори, що тягне тебе за собою. І, чомусь мені здається, у тебе такі якості є. А як ще й рука з’явиться… Мій тато — людина дуже серйозна. І має добру підтримку.

— Знаєш, я не думав так глибоко… Не думав так високо замахуватися… Хоча…

— А ти думай! Шанс є. І вирішуй. Але — швидко. Ще вчора.

Під час вечері Вілен сидів за столом напроти сім’ї, єдиний на своєму довгому боці прямокутного столу, і це знову нагадало йому недавню зустріч з трійцею Свастуха, від чого холодні мурашки побігли за коміром, від шиї вниз, до самого кібчика і нижче.

Динерин батько, вдягнений у парадно-робочий костюм партійно-номенклатурного зразка, наче зібрався на роботу, і від цього ще більше холодно-засушений, кривлячи губи-нитки і прилипаючи очима, налив чоловікам горілки в маленькі чарочки з важкого іскристого кришталю, а жінкам вина у пузаті лискучі бокали. В’язка ключів лежала справа від нього, зовсім поруч.