Сутінки - Страница 32


К оглавлению

32

Потім вечеряли, розмовляючи про легке та неістотне, дивилися телевізора — аж цілих три програми! — і вже запізно полягали спати, вимившись у літньому душі під нагрітою за надзвичайно теплий квітневий день водою.

Вілен прокинувся в повному мороці ночі, від чиїхось м’яких штурханів.

— Швидко й тихо вставай! — почув він голос Юрія Івановича, що стояв біля ліжка.

На кухні в слабкому світлі настінного бра Вілен не впізнав тестя: той виглядав ошелешеним, яким його ніхто й ніколи не бачив.

«Горбачова застрелили чи революція в Москві?!» — майнула думка у ще зовсім сонній голові зятя.

— Буди тихенько Дилеру з Маринкою, Ліляна Семенівна вже прокинулася — і збирайтеся, треба їхати.

— Що трапилося?.. — нічого не розумів Вілен.

— На нашій атомній — дуже велика аварія. Дуже… Можливо, навіть катастрофа. Нас з тобою чекають у ЦК — мені подзвонив черговий: спішний виклик, рівня початку війни. А жінок вже сьогодні треба відправити у Мукачів, якнайдалі звідси: я вже домовився, їх там зустрінуть і влаштують. Бо що буде далі, я навіть не передбачаю…

— Але ж… Сьогодні у Динери день народження… — Пробелькотів Вілен. — Може, там… щось незначне. Вже бувало, й не раз, ви ж знаєте…

— Ти що, несповна розуму?! — тихо гримнув Балига. — Слухай, що кажу, і роби!..

— Але ж… Звідси до атомної — більше двохсот кілометрів навпростець.. — Говорив уже сам собі Шерстохвостов, йдучи будити дружину з дочкою. — Між нами — Київ… І чого метушитися?..

У Прип’ять Вілен Петрович приїхав своєю службовою машиною, двадцять шостого квітня, близько обіду: поки прояснював ситуацію, отримував вказівки, поки їхали.

Тесть відправляв жінок, залишаючись у Києві: для загальної координації по лінії ЦК.

У селі Копачі, вже перед самою атомною, незважаючи на увімкнену синю «блимавку», причеплену на даху, на спецномери, їх усе ж зупинив патруль, перевіряючи, хто, звідки й навіщо. І втомлені міліціонери порадили, довідавшись, що вони прямують у місто: повз ЧАЕС проїхати якнайшвидше. А вже зупинятися — ні в якому разі! Ні в якому разі, боронь Боже!..

Вілен завважив собі, що ніякого протирадіаційного захисту у цих хлопців не було, лише накинуті на плечі плащ-намети. Навіть захисних «пелюсток» не мали на обличчях. І це трохи заспокоїло, хоча його водій, непримітний і худий маленький молдаванин Лясандру Городіло, на прізвисько Сашко Клептоман, бо крав скрізь і все, що погано лежало, а що лежало добре — те крав ще з більшим ентузіазмом, сидів весь напружений і наляканий. Але він завжди був полохливим, як заєць, а коли крав, то аж тремтів від страху. До мокрих штанів.

Тому, порівнявшись із першими спорудами атомної, Клептоман та-а-аак натиснув на газ, розминаючись з усім зустрічним, що двигун аж завив, заскигливши одноманітну механічну пісню.

Коли пролітали повз четвертий блок, над і збоку якого кружляв вертоліт, Вілен Петрович побачив таке, від чого майнула дурна, хоч і слушна для нього, думка: «Краще б уже Горбачова застрелили…», і враз задубів тілом та розумом — там було таке, що сам жах виглядав спокоєм.

Проїхали через буденно спокійне, яскраве сонячне місто, по якому гуляли, сміючись, люди, бавилися роздягнені діти, а в центрі блукали щасливі молодята у супроводі друзів і рідних, святкуючи своє весілля. Наче й не трапилося нічого, або ж-ніхто ні про що не знав…

Деякий час Шерстохвостов мандрував по кабінетах міськкому партії та міськвиконкому, прояснюючи ситуацію та намагаючись осягнути те, що трапилося. Нарешті зрозумівши, що тут робити більше нічого, поїхав на атомну, кидаючи погляди на обличчя Клептомана, від страху біле, мов крейда, з синіми губами, зведеними судомою. І не втримався:

— Штани — ще сухі?..

— Сухі… - ледь розтуливши губи, просичав Клептоман, вимучено пробуючи посміхнутися застиглим обличчям.

— Молодець, паця крашанку знесе!.. Тоді купи ще хоча б троє штанів, бо це ще тільки початок…

Загальним штабом для всіх, кого катастрофа витягла сюди, став розташований у підвалі головного адміністративного корпусу бункер цивільної оборони, в якому завжди зберігалося причандалля цієї служби та проводилися навчання.

Пройшовши у бункер, ще крокуючи його коридорами, Шерстохвостов почав задихатися від смороду. Здавалося, тут постійно і масово випорожнювали шлунки, страждаючи при цьому поносом. Він часто бував і на самій атомній, і в цьому бункері, але такого не було ніколи.

Назустріч трапився головний по цивільній обороні станції з якимось пташиним прізвищем, що його Вілен Петрович навіть не намагався запам’ятати, називаючи завжди «Пташкіним».

— Слухай, Пташкін, що за сморід тут у вас? — спитав, простягаючи руку. — Вентиляція не працює чи що? Так увімкніть!

— Тані, працює… Аж гріється… — сумно посміхнувся Пташкін, вітаючись. — Просто товариші, що понаїхали, від жаху бздять набагато швидше, ніж встигає змінюватися повітря… Самі побачите. Як не поповните їхні ряди…

— Не поповню!.. — хижо посміхнувся Шерстохвостов і пішов углиб приміщень.

Він мав підстави для такої впевненості: атомна підпорядковувалася безпосередньо Москві та її ЦК Партії, тому він тут був вельми умовним представником українського верху, тож відповідати за скоєне центром не збирався. Своїм загартованим розумом партійного діяча високого рівня Вілен Петрович передбачав і розумів, що будуть пошуки «стрілочників», але при цьому, виходячи з багаторічного досвіду, був упевнений, що не потрапить до лав винуватців. Хоча б тому, що Партія не здає своїх вірних наближених. І завжди шукає крайніх на більш низьких поверхах.

32