Сутінки - Страница 33

У найбільшому залі, як і в інших, купчилися люди, було накурено, і смерділо ще більше, до спазмів. І — тут додався запах випитого спирту. Сиділи, стояли, лежали, говорили, сперечалися, дзвонили по телефону, натужно кашляли. Були і знайомі Шерстохвостову, і не дуже, і не знайомі зовсім. Окрім запахів, усе тут було ще наскрізь просякнуте розгубленістю, нерозумінням скоєного, страхом і напруженням.

Чекали на Державну комісію з Москви, яка мала ось-ось приїхати. І Вілен Петрович приєднався до всіх, розпитуючи і прислуховуючись.

Потім настали страшні дні і ночі, коли робилося все, аби зупинити і ліквідувати катастрофу, названу «аварією», з суворою забороною назавжди: вживати слово «катастрофа» у всіх засобах інформації, навіть в усній мові на всіх рівнях. Лише — «аварія».

Бо розуміли: катастрофу ліквідувати не можна, то — нонсенс. Все одно, що грати у більярд кубиками.

Потяглися страшні тижні і місяці, коли велика маса людей, видерта з різних частин державного організму, різної кваліфікації і витримки, різної совісті і відповідальності, поодинці і колективно, вирішували повсякчасно питання, проблеми, непорозуміння, що виникали.

Вирішували одні проблеми, аби автоматично створювати нові, які треба буде вирішувати потім: може, вже завтра, а може, й не за їхнього життя. Ніхто не встигав осмислити всю велич, глибину і масштаби трагедії — не ставало часу, треба було робити те, що не робити було не можна. Ніхто не міг осягнути того, що трапилося, бо це було просто неможливо — не можна осягнути неосяжне.

Радянський Союз, як і завжди, йшов попереду всієї планети. Через нетрі та хащі, по не остиглих трупах свого ж народу, чвакаючи чоботями у його крові, бадьоро намагаючись досягти чогось, чого не буває, але — треба.

Вже дещо пізніше, коли величезна загроза була відсунута на невизначений час у майбутнє, разом з загрозами дрібнішими — задля чого спалили безліч людських життів, кинувши їх у радіаційну прірву ненажерливого реактора; коли змогли перевести подих і зовсім трішки розслабити зведені страшною напругою м’язи і нерви; коли розведений, а то й чистий спирт стали пити не лише, аби задавити жах, а й за якісь успіхи — лише тоді почали думати більш узагальнено, вирішуючи, що робити далі. За великим рахунком.

А оскільки рахунок був страшенно великий, то тут рахувати кількість нових жертв, що треба покласти на його вівтар, знову ніхто не збирався. Та й — чи треба?! Як буде перемога, то все спишеться й забудеться, а як поразка — то рахувати буде і нікому, і нікого. Взагалі.

Бо вся Європа накриється урановим тазом. Та й решті материків… мало не буде.

Взагалі-то, у присутності Шерстохвостова на ЧАЕС нагальної необхідності не було, бо керував і вирішував всі питання, пов’язані з катастрофою, московський кабінет міністрів, даючи потім доручення кабінетам міністрів всіх союзних республік, яких на той момент було аж п’ятнадцять, як хто забув чи не знає.

Паралельно все це узгоджувалося з усіма Верховними радами, аби надати рішенням законну чинність.

Це не означає, що Партія СС була ні при чому, ні!.. Просто вона, як завжди в таких випадках, стояла осторонь, у куточку, в тіні — спостерігаючи, керуючи, вказуючи, поправляючи — тихенько, не висовуючись. І весь час ненав’язливо нагадуючи, що вона — лише скромна партія, а країною керують інші владні структури, приречені Конституцією СРСР.

Це тільки у випадках, коли траплялися досягнення, а ще й великі, Партія СС одразу вилізала на передній план, з широкою білозубою посмішкою і трибуною під пахвою, керуючись лозунгом «ПАРТІЯ ЗАВЖДИ ТАМ ДЕ УСПІХ, ДЕ ПЕРЕМОГА!» Хто має залишки пам’яті, пам’ятає цей лозунг.

І виходило: все найкраще в країні — від Партії, а всі негаразди і нещастя — від усіляких різних гілок влади. Згідно з Конституцією. Хоча абсолютно всі керівники в цій країні були комуністами — некомуністів до влади просто не допускали — а значить робили те, що тихенько, наодинці, на вушко, їм наказувала Партія.

І Вілен Петрович теж — спостерігав і все таке інше, потрібне й не дуже. А ще знаходив момент і на якомусь засіданні або нараді кидав якусь глибокодумну репліку, роблячи це в той час, коли всі стихали, намагаючись знайти рішення виниклої проблеми. Репліку він готував заздалегідь, вона не мала абсолютно ніякого відношення до питань наради: це була просто казна-яка розумна фраза, що підходила до будь-якої ситуації. І у серйозних людей складалася потрібна Шерстохвостову думка. Про нього.

Крім цього, він спілкувався з багатьма і багатьма — десь нашвидкуруч, десь більш ґрунтовно. Говорити Вілен навчився в тестя, тому всі співрозмовники мали його за вельми розумного. Хоч і нічого не могли второпати з розмови. Просто залишалося відчуття: це не глупа людина. Навіть — дуже не глупа!..

А може, так воно й було… Бо хіба ж політиків прорахуєш, роздивишся? Завжди схибиш. Навіть під рентгеном: у них усередині такий морок, як у погребі вночі, під двома ватяними ковдрами, з заплющеними очима, накрившись порожньою діжкою, пофарбованою в чорне…

Коли загальні обставини дещо прояснилися і було складено перші карти радіаційних полів, а ще потім всі ці дані були уточнені, Шерстохвостов став відвідувати територію атомної, суворо уникаючи небезпечних місць.

З собою брав дозиметриста та когось із персоналу, хто знав потрібну ділянку. Все ж недарма він, хай і заочно, мав спеціальність атомника та керував промисловістю. Вже про що, про що, а про радіацію мав повне уявлення! Та й тут… такого надивився… краще б не бачити.