Сутінки - Страница 48

— Що?! — аж задихнувся Вілен, давно звиклий до всього. — Як… як то — дитяче харчування?! Хто ж у це повірить: зі сміття, з такого бруду, з блювотини, з фекалій?..

— От якраз в таке й повірять, — насварився пальцем Юрій Іванович, — бо наш народ вірить лише у неможливе. До того ж багато хто знає і звик, що харчується або відходами, або зробленим із субпродуктів: вим’я, легенів, нирок, жил, кісток, хрящів, вух, хвостів, копит. Бо радянський народ, в оточенні звірів-капіталістів, повсякчас готувався до війни за наш спосіб життя, а значить — його тренували в усьому, загартовуючи і мозок, і м’язи, і шлунок. До того ж, усі ці рецепти розроблені ще для ГУЛАГу, пройшли довгочасне первісне випробування на в’язнях і лише тоді були затверджені для всіх радянських людей! Що ж ми, звірі чи що, аби ставити під загрозу життя і здоров’я свого народу?! Ми ж не фашисти, ми — комуністи!

— А що… В цьому є сенс… — Задумливо погодився Вілен Петрович. — Тим більш, як це вже випробувано…

— Сам знаєш, що так, — знизав плечима тесть.

— Охорони, звичайно, не буде?..

— Ну, яка ж тут охорона? Гівно охороняти? Від кого? Наш народ ще не настільки зголоднів за останній час, аби на ТАКЕ кидатися. Бони вчаться гордо вмирати голодними! — І Балига, поляскавши зятя по спині, щиро зареготав, від чого посипалося листя з дерев.

— Коли від’їжджаємо?

— Про це — окремо. Побудь поки з сім’єю, в потрібний час я тебе знайду. Погуляй з Динерою… — Тесть враз став засмученим. — Бо їй… краще не стало…

— Добре. Спробую розрадити.

Смердючий ешелон покинув Боярку через три доби, уночі. Нагорі вирішили, що пересуватися треба лише по-темному, пильнуючи обставини, а вдень, у глухих закапелках маленьких станцій, вантажитися приготованим заздалегідь.

Побачивши «броньований вагон», Шерстохвостов геть очманів: це була старезна теплушка зі студії Довженка, яку знімали у фільмах про Революцію — обшарпана, брудна, з розсохлими, проламаними дошками стінок, посічених кулями, з проржавілим дірчастим дахом. На її широких зсувних дверях красувався великий неакуратний напис білою, давно пожовклою фарбою: «ТИФ!» Вже від цього слова ішов мороз по шкірі!..

Коли ж Вілен Петрович побачив машиніста, йому стало зовсім зле… То був усохлий, миршавий, наскрізь старезний дідок, з двотижневою сивою щетиною на щоках, сльозавими очима за великими діоптрійними окулярами, екіпірований у форму залізничника царських часів, що висіла на ньому мішком, і з картузом на голові, що просів аж до вух, в одному з яких стирчав величезний слуховий апарат радянського виробництва, з товстим електрошнуром, що тягнувся у кишеню піджака. Машиніст, погойдуючись, з останніх сил висів на двох милицях, своїх ровесницях, обмотаних ізоляційною стрічкою.

«Як же ми їхати будемо і куди заїдемо?!» — з жахом спитав себе подумки командир незвичного загону, знайомлячись за руку з дідусем:

— Вілен Петрович, начальник поїзда…

- Іван Кузьмич! — прошамкав старий, простягаючи мляву руку. — Як зараз пам’ятаю — віз я тоді Леніна, со товариші… І сьонні питаю себе: а на кой хєр я його привіз?! Зараз би зовсім інакше жили, мать би його вйоб, того Леніна… і його компанію. Але ж — не знав я, що там у тіх вагонах, багато ж їх було!.. Дай — запломбовані ж! Хай уже Бог і люди мені простять… Ви не хвилюйтеся, що я старий — у мене добрі, молоді помічники! А ще, свого часу я був чемпіоном Росії з фігурного водіння паровозів!

І ленінський машиніст щиро та приязно посміхнувся беззубим ротом, підморгнувши величезним, крізь скло окулярів, оком.

Супутниками і помічниками Білена Петровича виявилися Петрушка і Галина Миколаївна, що півроку тому пішла з посади секретарки і перебралася до Києва, пірнувши у блуд політичного життя. Такий розклад не потішив Шерстохвостова, але й не напружив-вибір був зверху, значить, усе прорахували, раз узяли саме цих. Партія ніколи не помиляється. Це він добре засвоїв.

Згідно з легендою, Вілен Петрович був директором заводу дитячого харчування, Петрушка — головним технологом, а секретарка-журналістка — санітарним лікарем виробництва. Всі мали відповідні документи, одежину і вивчили свою частку загального міфу.

Перша прикрість сталася одразу, вже на Житомирщині. Коли все завантажили і готувалися до відправлення, виявилося, що паровоз не заправляють ні водою, ні дровами: місцевий начальник станції, неподалік Шепетівки, заборонив. Пішли всі, утрьох.

У маленькому приміщенні, за дверима з табличкою «Коптенко Ю.І. екологічний начальник станції», було троє чоловіків. Головний сидів за окремим столом і пінився чванливим презирством:

— Нехай я тут здохну від вашого смороду, але ви далі не поїдете! Досить, накаталися, кляті комуняки! Всі колії у мене зайняті, то стійте і чекайте… Може, післязавтра й випущу вас. А може, й ні! Бо я чесний українець. Я — борець за екологію! Все дитинство провів на смітниках, вилизуючи їх!

— Ну які ми комуняки?! — примирливо розводив руками керівник по дитячому харчуванню Шерстохвостов, геть нічого не зрозумівши, окрім того, що не випустять. — Ми відкриваємо новий експериментальний завод…

— Знаю я ті заводи! — відрубав рукою кучерявистий сухопарий начальник, з — місцями — приємним обличчям.

— …з дитячого харчування…

— Усі заводи скінчилися! Які заводи?! Що ви верзете?! Зараз триває політична боротьба, не на життя, на смерть! І ми, — він тицьнув пальцем у двох своїх підлеглих, що смакували поглядами

Галину Миколаївну, — як організатори місцевого «Народного Шляху», не дозволимо кудись везти народне надбання! Та ще — у такій упаковці!